Переклад статті Посла Олександра Щерби в австрійській газеті "Кurier"
Є певна імовірність, що кривава війна в Європі наближається до кінця. І є низка усвідомлень, які можуть сприяти не лише її завершенню, але й недопущенню нових криз.
Перше. Українська війна народилася з російської кризи. Анексія Криму та подальша агресія на Сході можливо когось і здивували – але не тих, хто знав глибоко антизахідний настрій найбільшої за площею європейської держави. Якщо вірити останньому інтерв’ю так званого «народного губернатора» Севастополя Олексія Чалого, «повернення Криму» розглядалося ще під час Помаранчевої революції 2004 року. Це говорить про багато речей. Зокрема, про те, що ця війна планувалася давно і ретельно. Цілі її більш далекосяжні, ніж просто Україна. І ще не відомо, чи відмовилася Москва від цих цілей.
Друге. Теза про те, що «Кремль переміг» може стосуватися деяких європейських країн – але не України. Не хто інший, як ми зупинили ворога. Наші солдати (погано оплачувані і не оцінені Європою) стоять між Заходом та Росією, яка сповнена до Заходу ненависті. Українці не здалися. І ніколи не здадуться.
Третє. Росія вміє використовувати слабкості Заходу незрівнянно краще, ніж Захід вміє використовувати слабкості Росії. Москва спромоглася на немислиме: поєднала європейських правих та лівих радикалів принаймні в одному питанні: питанні України. Та допомогла прикрити байдужість багатьох центристів під покровом «миролюбства».
Стратегія була проста: розколоти Україну, кинути виклик Америці, спокусити Європу. Ця остання частина пройшла не зовсім безуспішно. Європу успішно обдурювали. Особливо коли Європа сама хотіла бути обдуреною.
Ні, революція в Україні не була оркестрована Америкою. Українці не тупіші від інших європейців. Їх так само важко «оркеструвати», як і інші народи.
Ні, вигнання корумпованого президента Януковича не було інспірованим Америкою путчем. Якщо, звичайно, не вважати путчами вигнання Чаушеску, Хонеккера та інших. Москва схиляється до цього. Захід також?
Ні, ми не є нацистами. Жодна право-радикальна партія не обралася в парламент і не представлена в Кабінеті міністрів. Та обставина, що частина українських бійців заявляють про себе як праві радикали, говорить лише про те, що правий радикалізм знаходиться на підйомі по всій Європі – і Україна тут, на жаль, не виключення.
Україна базує свою політику не на анексіях, нетерпимості та релігійному фанатизмі, а на європейських цінностях. Нам не треба будувати альтернативну Європу. Ми хочемо належати до цієї, вже існуючої. Але що відбувається із цією Європою?
Легкість, з якою багато хто в Європі сприйняв московську брехню, піднімає питання щодо духовного стану нашого континенту.
Перебуваючи на вершині своєї сили, Європа виглядає нещасливою. Свобода та демократія сприймаються як пусті слова, в той час як тисячі загиблих легко сприймаються як плата за «ігнорування легітимних інтересів Росії». Коли востаннє Європа опускалася до такого мислення? В 1938? Якщо таке мислення справді повернеться – це буде справжня поразка Європи.