Кожна війна – це замкнуте коло між ненавистю, кровопролиттям і новою ненавистю. Проте, поки Україна спливає кров’ю, ненависть Росії спрямована не лише на неї, але й на США та ЄС. Європа не хоче нести тягар ненависті Росії. Вона задається питанням, звідки взялася вся ця агресія – і подекуди пояснює її «віковічною ненавистю» українців та росіян, у якій Європа стала лише випадковою жертвою.
Цю емоцію можна зрозуміти – проте є одне важливе «але»: ніякої віковічної ненависті українців та росіян ніколи не існувало. Це війна людей, які часто говорять однією мовою, читають одні й ті самі книжки, слухають одну й ту саму музику. Їхні прадіди були однополчанами. Їхні родини та біографії переплетені. Ще вчора вони були близькі. Сьогодні вони одне для одного «фашисти»
.
Вся ця війна – це суцільне сюрреальне затьмарення духу. Масова руйнація частини Європи пояснюється «боротьбою із праворадикалами» - яких немає ні в уряді, ні в парламенті України. Україні мстяться за "розіп’ятих дітей" – яких ніколи не існувало. Говорять про прагнення запобігти членству України в НАТО – якого (якщо бути чесними) ніхто на Заході не хоче. Україна його теж не хотіла, аж поки (позаблокова і без’ядерна) не була атакована Росією.
Це війна, якої нібито не існує – проти видуманого противника, якого ніколи не існувало. З моральної точки зору – це злочин. З психологічної – це масовий психоз. А з геополітичної це не що інше, як величезна помилка Росії, за яку розплачується весь світ. У Росії був шанс стати глобальним успіхом – як це вдалося Китаю. Замість цього вона вирішила стати глобальною проблемою.
Це рішення Росії стало трагедією Європи. Але винуватити за цю трагедію Україну було б безглуздо і нечесно. Все, чого Україна хотіла – це був перехід на європейські стандарти та кращий доступ до європейських ринків. Але потім прийшли путінські «зелені чоловічки» (термін, в якому теж відображається божевілля цієї війни).
Українці не мають нічого проти російської мови, культури чи патріархату. Але чого вони справді не сприймають – це держава, в якій два чоловіки можуть перекидати один одному посаду президента, ніби це м’ячик. Така держава нам не підходить. Так само, як і держава, в якій криваві диктатори минулого (чи то Сталін, чи то Гітлер, чи то Ленін) знову возводяться на постамент.
Революція 2014 року – це було наше падіння берлінської стіни, наше остаточне прощання із цією кривавою державною традицією. Але цього разу в Кремлі сидів не Горбачов, а людина, яка побачила в демократичній Україні загрозу. Ця людина відреагувала так, як вона та його соратники по КГБ відреагували б в 1989 році – розпочала війну. Реакція Європи на цю війну ще остаточно не зрозуміла. Але вона теж матиме історичні наслідки.