30 років тому вибухнув Чорнобиль. Україна в чергове заплатила за гріхи Радянського Союзу. За його нехтування людським життям. За його «впереди планеты всей». За його «догнать и перегнать». Відомий своєю правдивістю православний подвижник Патріарх Кірілл назвав Чорнобиль карою Божою. Але не сказав чітко, за що. Здається, якщо це була кара, то за гординю. Не гординю людей, а гординю держави, яку люди вважали своєю. На яку покладалися. Яку любили. І яка була не гідна цих людей. Чорнобиль був моментом істини. Бо показав, що та держава не вважала людей своїми. Бо були ті, хто вчасно евакуювався, а була маса – ті, до кого державі було байдуже.
Мені тоді йшов 16-ий рік. Ми були веселі і безтурботні. На уроці військової підготовки у середній київській школі ми дістали із «підсобки» лічильник Гейгера – допотопний, суто для демонстраційних цілей. Ми повернули тумблер – і лічильник заверещав, як скажений. Ми посміялися – «старьё поломанное». Той день я часто згадую і думаю: поламаний він був чи таки ні. Думаю про своїх ровесників, з яких так багато вже знають, що таке рак щитовидки. Думаю про мого трохи старшого товариша, мудру людину, яка в ті дні була в Чорнобилі, в самому пеклі і вигрібала радіоактивні матеріали. Майже всі його однополчани померли, а над ним ангел розкрив своє крило і зберіг – попри все. Він іде по життю веселий, мудрий, впевнений. І я не знаю більшого оптиміста і більшого патріота України, чим ця людина. Можливо, це пов’язано із тим, що він знає ціну і життю, і нашому минулому, коли це життя не вартувало нічого.
У тому страшному році ми побачили державу, яка була не гідна свого народу. Не дарма Союз після того так швидко розсипався. Україна має бути іншою. Вона все ще на цьому шляху. Але цей шлях має вести вперед, а не назад – туди, де під радіаційною хмарою люди несуть дітей на плечах і розвиваються транспаранти «Мир! Труд! Май!».