Посольство України 14-15 травня 2016 року взяло участь у низці заходів з нагоди Дня визволення в’язнів нацистських концтаборів на території Австрії. Покладанням вінків та квітів на території меморіальних комплексів Гузен та Маутхаузен вшановано пам’ять закатованих жертв нацистських злочинів.
Через систему концтаборів Маутхаузен, що складалася з центрального табору та 49-ти філіалів, у період з 1938 по 1945 роки пройшли десятки тисяч наших співвітчизників, третина з яких не дожила до дня визволення – 5 травня 1945 року.
Серед тих, хто зміг пережити цю страшну трагедію – харків’янин Ігор Федорович Малицький. Як і у минулому році Ігор Федорович зміг особисто взяти участь в урочистій церемонії. Під овації Федерального президента і членів уряду Австрії, чисельних іноземних дипломатів і почесних гостей український ветеран вшанував пам’ять своїх загиблих бойових побратимів: українців, білорусів, росіян, поляків, грузинів, вірменів, азербайджанців, казахів, болгар, чехів, словаків та чисельних синів і дочок інших народів, що 71 років тому віддали своє життя за визволення Європи від нацизму.
Крім Ігоря Федоровича для участі у заходах змогли приїхати онука та правнук іншого в’язня – Світлана Саган та Сергій Клпитко зі Львова. Вперше за останні кілька років у Маутхаузені пролунала промова від імені України, яку представила Тетяна Пастушенко – кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України (текст додається).
Шановні пані та панове!
Для мене велика честь виступати тут з нагоди 71-річниці визволення концтабору Маутхаузен. Я історик за професією, і понад 10 років займаюся науковими дослідженням історії цього концтабору та біографій українських в’язнів. Сьогодні я вперше відвідала Меморіал концтабору Майтхаузен, про який мені так багато розповідали очевидці. На жаль, зараз вже немає в живих тих колишніх в’язнів, з якими ми записували інтерв’ю у 2005–2009 роках. Я дуже схвильована, що тепер я замість них покладу тут квіти і разом з усіма присутніми вшаную пам'ять усіх жертв цього нацистського концтабору.
Перші в’язні, австрійські комуністи, зайшли сюди через ворота у 1938 році, коли ще в Європі не почалася війна, а більшість політиків думала: «Аншлюс Австрії? – нічого страшного, це невелике порушення міжнародного права, це нас не стосується». Через декілька років у цьому концтаборі вже страждали в’язні 30 національностей з усієї Європи та світу. У 1938 році людство не змогло об’єднатися і протистояти агресивним планам Гітлера і Сталіна, тому заплатило життям понад 60 млн людей. Нацизм був розгромлений у 1945 році і засуджений на міжнародних судових процесах. Але сталінізм залишився непокараним. І мої співвітчизники, в’язні Маутхазену, які після війни повернулися до Радянського Союзу, потрапили в інші концтабори – сталінські. Михайло Рибчинський, який вижив після втечі із 20 блоку, півроку провів у спецтаборі НКВД, все життя перебував під пильним наглядом КГБ. Іван Фень після нацистського концтабору був примусово направлений працювати в шахти Донбасу. За втечу із шахти він 8 років відбував покарання у таборах ГУЛАГу. І зараз час ніби повертається назад. Знову 9 травня на День перемоги йшли колони демонстрантів із портретами Сталіна в окупованому українському Севастополі та Донецьку.
Війни починаються з незначного порушення права і нехтування законом в ім’я «загального блага», через байдужість, відсутність солідарності і відповідальності, небажання боротися за право і справедливість, аж поки не стає пізно. Нині набирають сили в усьому світі популістські рухи і лідери, які пропонують «прості рішення» для всіх проблем. Вони апелюють до цінностей, які вже колись були у вжитку з такими трагічними наслідками – історична справедливість – вища за право, колектив – важливіший за особистість, сильний має право вирішувати за слабшого. В результаті світ опиняється у вогні війни і платить за такі «прості рішення» міліонними людськими жертвами.
Є лише один спосіб протистояти такому наступові– це залишатися об’єднаною і небайдужою Європою, це дотримуватися демократичних цінностей: верховенства права, свободи ЗМІ та незалежності судової влади, поважати людську гідність і, що може і є найважливішим, бути солідарними в захисті своїх цінностей. Це складний шлях, але я переконана, що іншого шляху ми просто не маємо.
Хтось може думати, як це було колись, що можна сховатися за своїм кордоном, що біда, яка прийшла до сусіда, якось омине твій дім. Але у нинішньому глобальному світі подібна стратегія є хибною, або, навіть небезпечною. Нам лише здається, що війна відбувається далеко за тисячі кілометрів від нашого дому і нас це не стосується.
Але чому війна триває в Україні – але на збитому літаку загинули діти з Нідерландів, Малайзії та Австралії. Чому бомбардують Алеппо в Сирії, а сотні тисяч біженці оселилися в Лінці, Відні та багатьох інших містах Європи. Чому гинуть люди від терористичних нападів у мирному Парижі та Брюсселі.
Цей меморіал на місці нацистського концтабору Маутхаузен є нагадуванням людству про ціну нехтування демократичних цінностей, про жахи війни. Ми не маємо права лише просто сумувати, згадуючи померлих, ми повинні діяти, щоб таке більше не повторилося. Ніколи знову.
Шановні пані та панове!
Для мене велика честь виступати тут з нагоди 71-річниці визволення концтабору Маутхаузен. Я історик за професією, і понад 10 років займаюся науковими дослідженням історії цього концтабору та біографій українських в’язнів. Сьогодні я вперше відвідала Меморіал концтабору Майтхаузен, про який мені так багато розповідали очевидці. На жаль, зараз вже немає в живих тих колишніх в’язнів, з якими ми записували інтерв’ю у 2005–2009 роках. Я дуже схвильована, що тепер я замість них покладу тут квіти і разом з усіма присутніми вшаную пам'ять усіх жертв цього нацистського концтабору.
Перші в’язні, австрійські комуністи, зайшли сюди через ворота у 1938 році, коли ще в Європі не почалася війна, а більшість політиків думала: «Аншлюс Австрії? – нічого страшного, це невелике порушення міжнародного права, це нас не стосується». Через декілька років у цьому концтаборі вже страждали в’язні 30 національностей з усієї Європи та світу. У 1938 році людство не змогло об’єднатися і протистояти агресивним планам Гітлера і Сталіна, тому заплатило життям понад 60 млн людей. Нацизм був розгромлений у 1945 році і засуджений на міжнародних судових процесах. Але сталінізм залишився непокараним. І мої співвітчизники, в’язні Маутхазену, які після війни повернулися до Радянського Союзу, потрапили в інші концтабори – сталінські. Михайло Рибчинський, який вижив після втечі із 20 блоку, півроку провів у спецтаборі НКВД, все життя перебував під пильним наглядом КГБ. Іван Фень після нацистського концтабору був примусово направлений працювати в шахти Донбасу. За втечу із шахти він 8 років відбував покарання у таборах ГУЛАГу. І зараз час ніби повертається назад. Знову 9 травня на День перемоги йшли колони демонстрантів із портретами Сталіна в окупованому українському Севастополі та Донецьку.
Війни починаються з незначного порушення права і нехтування законом в ім’я «загального блага», через байдужість, відсутність солідарності і відповідальності, небажання боротися за право і справедливість, аж поки не стає пізно. Нині набирають сили в усьому світі популістські рухи і лідери, які пропонують «прості рішення» для всіх проблем. Вони апелюють до цінностей, які вже колись були у вжитку з такими трагічними наслідками – історична справедливість – вища за право, колектив – важливіший за особистість, сильний має право вирішувати за слабшого. В результаті світ опиняється у вогні війни і платить за такі «прості рішення» міліонними людськими жертвами.
Є лише один спосіб протистояти такому наступові– це залишатися об’єднаною і небайдужою Європою, це дотримуватися демократичних цінностей: верховенства права, свободи ЗМІ та незалежності судової влади, поважати людську гідність і, що може і є найважливішим, бути солідарними в захисті своїх цінностей. Це складний шлях, але я переконана, що іншого шляху ми просто не маємо.
Хтось може думати, як це було колись, що можна сховатися за своїм кордоном, що біда, яка прийшла до сусіда, якось омине твій дім. Але у нинішньому глобальному світі подібна стратегія є хибною, або, навіть небезпечною. Нам лише здається, що війна відбувається далеко за тисячі кілометрів від нашого дому і нас це не стосується.
Але чому війна триває в Україні – але на збитому літаку загинули діти з Нідерландів, Малайзії та Австралії. Чому бомбардують Алеппо в Сирії, а сотні тисяч біженці оселилися в Лінці, Відні та багатьох інших містах Європи. Чому гинуть люди від терористичних нападів у мирному Парижі та Брюсселі.
Цей меморіал на місці нацистського концтабору Маутхаузен є нагадуванням людству про ціну нехтування демократичних цінностей, про жахи війни. Ми не маємо права лише просто сумувати, згадуючи померлих, ми повинні діяти, щоб таке більше не повторилося. Ніколи знову.
Speech of Tetiana Pastushenko
It's a great honor for me to be able to talk to you on the 71st anniversary of the liberation of the Mauthausen concentration camp. I am a historian by training and I have been exploring for more than 10 years the history of this concentration camp and the biographies of the Ukrainian prisoners.
I am visiting the Mauthausen memorial today for the first time in my life. But how often did I hear from the survivors about the Mauthausen concentration camp! It is a pity that the former prisoners who reported to us between 2005-2009 what they had lived through here, have passed away in the meantime. I confess that I am very nervous that it's me, instead of them, to
lay down the wreath of flowers and to commemorate with all persons present here the victims of this Nazi concentration camp It was in 1938 that the first prisoners-they were Austrian communists - who entered through this gate, at a time when there still was no war in Europe and when most politicians believed that the Anschluss was of no consequence, just a slight infraction of international law that didn't concern us. Several years later many prisoners coming from so many different countries from Europe and the rest of the world had to suffer here. Humankind did not succeed in 1938 to unite and to resist the aggressive plans of Hitler. The price for this was the loss of the lives of 60 million people.
In 1945 nationalsocialism was definitely defeated and condemned in international courts. But Stalinism remained unpunished. And my countrymen, the prisoners of Mauthausen who had returned home to the USSR after the war, were transferred to other concentration camps, the Stalinist ones.
Mychajlo Rybtschinskij, who had survived after his escape from Block 20, was imprisoned for half a year in a special camp of NKWD: for his whole life he came under close supervision by the secret service.
After having been liberated from the Nazi concentration camp, Iwan Fen was banished to forced labor into the Donbas mines. Because he had fled from the mines, he was sentenced to 8 years imprisonment in a gulag camp. Today you get the impression that this time is returning. Again you can see column: of protesters marching, on May 9th, with Stalin's portrait in the occupied Sevastopol and Donezk.
Wars start by a slight offence and violation of law in the name of «general welfare» by indifference, lack of solidarity and responsibility, refusal to fight for law and justice until it is too late! Everywhere in the world you see a tendency of growing populist forces and leaders proposing "simple solutions" for all existing problems. They appeal tS already existing values which have ended tragically: historic justice prevails over existing law, community is more important than the individual person, the fittest may decide for the weak one. It so happens that the world returns back to the fire of war and will pay millions of human lives for so-called "simple solutions".
There is only one way to oppose these forces gaining ground: Europe must remain united and not look oh indifferently to what is happening. We have to foster democratic values, a state of law, free media and secure the independence of justice, respect human dignity and - probably the most important demand -show solidarity when protecting our values. This is not an easy road, but I am convinced that there is no other way.
People might think -as they did before - that you can hide in your privacy, behind your borders, hoping that your neighbor’s distress will get by. But such a strategy is misleading. And it is a real danger in our global world. It is deceptive to believe that war is at thousands of kilometers from our homes and will not hit us.
The war in the Ukraine goes on -in the plane which was shot down children from the Netherlands, from Malaysia, from Australia died. Why is Aleppo in Syria being bombed when at the same time hundreds of thousands of refugees settle down in Linz, Vienna and many other European cities? Why are people being killed in terrorist attacks in peaceful Paris and Brussels? This memorial on the site of the Mauthausen Nazi concentration camp is a warning for humanity telling the price to pay if democratic values are discarded, informing us about the terrors of war. We have no right only to bare our grief by remembering the victims.
We have to take action so that this can never happen again. Never again!