Австрійська Національна Рада ратифікувала цього тижня Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Більшість голосів підтримала мету, заради якої Україна вже тривалий час спливає кров'ю - спільне майбутнє з Європою.
Австрійська Національна Рада ратифікувала цього тижня Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Більшість голосів підтримала мету, заради якої Україна вже тривалий час спливає кров'ю - спільне майбутнє з Європою.
Ми українці знаємо, наскільки важким буде наш шлях в Європу. Зараз ми усвідомлюємо це краще, ніж будь-коли. Але так само, більше ніж будь-коли до цього, ми сповнені рішучості пройти той шлях, який раніше пройшли наші брати з Балтики, Польщі або Чехії. Це означає - своїми силами стати кращою нацією. Справедливою, непідкупною, стабільною.
І коли нам нагадують, наскільки далекі ми від цієї мети (а критиків Украіни тут ніколи не бракувало), ми не сперечаємося. Попри розповсюджений (і, до речі, досить расистський) погляд, що мільйони українців виявилися достатньо недолугими, щоб дозволити якїйсь третій стороні використати себе проти Росіі, насправді сенс двох українських революцій протягом одного десятиріччя полягав зовсім в іншому. А саме - в прагненні українців мати кращу державу, в їх стремлінні до гідності та свободи.
Своім рішенням від 8 липня австрійський парламент виразив повагу до цього прагнення. Проте під час дебатів трапилася річ, від якої в мене перехопило подих. Зовнішньополітична речниця Фракції Team Stronach Джессі Лінтль закликала голосувати проти ратифікації, аргументуючи це тим, що "Україна, Грузія та Молдова належать до зони впливу Росіі". Дехто в залі аплодував.
Нечистоплотність риторики
Я знаю, що така риторика досить розповсюджена - і не тільки за пивними столами. Але використовувати її у "Високому Будинку" - принаймні нечистоплотно. Невже ми дійшли до того, що з високих політичних трибун може звучати риторика, яка скоріше пасує до епохи рабовласництва, але аж ніяк не до 21 сторіччя? Невже ми, європейці, дійшли до точки, коли готові знову повторити досвід 1938 та 1939 років, "скормлюючи" слабкіші нації спраглим за владою диктаторам?
Найпопулярніша політична гра нашого часу зветься "Вгадай, чого хоче Путін!". Моя відповідь: йому потрібні три стільця у парку. Три стільця, які ми пам'ятаємо з Ялтинської конференції 1945 року і на яких сиділи Сталін, Рузвельт та Черчіль, розподіляючи між собою світ. "Франція дістанеться тобі. Чехословаччину візьму я. А що робити з Австрією, ми вирішимо згодом". Та обставина, що ялтинські рішення залишили Австрію у виграші, не означає, що мислення категоріями зон впливу є правильною відповіддю на дилеми Європи. Причина проста: народи Європи не підкоряться. Насамперед не підкориться Україна.
У 2014 році українці сказали слова, які дехто в Європі ще має пам'ятати: ми є народ. Не раби. Не скот. Не м'ясна туша, яку ділять геополітичні м'ясники. І цю знайдену гідність, цю нову неочікувану в Європі свободу - ніхто в нас на відбере. Навіть пані Джессі Лінтль. Я дякую більшості австрійських політиків, що вони уникають такої політичної мови. Але та обставина, що вона потроху повертається на політичну арену - не може не турбувати.