І тим не менше, знову і знову доводиться чути: «Там мабуть обидва винуваті…», «Хтозна, що там насправді відбувається…», «Я не сприймаю дій Путіна, але розумію його мотиви…». Ніби «розуміти» і «сприймати» не є двома сторонами одного цілого.

Минулої неділі ця війна перейшла в нову фазу. Чотири російські військові кораблі в нейтральних водах вели полювання на впятеро менший український корабель, в результаті чого той був пошкоджений. Потім Росія заблокувала ціле море. Потім Росія відкрила вогонь, поранила шістьох українських матросів та взяла 23 матросів у полон. Все це – перед узбережжям анексованого Криму, поруч із незаконно збудованим кримським мостом, на уламках всіх українсько-російських угод та договорів.

Після чого – знову! – зазвучали звинувачення Росії про «українську провокацію». Після чого – знову! – пішли звичайні коментарі західних ЗМІ: «Мабуть обидві сторони винуваті…», «Мабуть все повязано із виборами…».

Дорога Європо, у кожного диктатора, убивці, насильника, який не хоче жити за правилами, є «мотиви». Ними, як правило, займаються історики, психіатри та психологи-криміналісти – але ж не політики. Політик має зробити так, щоб світ жив за правилами.

Сама лише думка, що в цьому розкручуванні спиралі насильства винуваті обидві сторони – Україна і Росія – є образливою. Якби президент Путін (суто теоретично!) захотів би миру, все, що було б потрібно з його боку – це одне рішення. Рішення поважати міжнародно визнані кордони України. Однак ми всі розуміємо, що у цьому випадку його популярність розтанула б, як сніг. В Україні все навпаки. Якби президент Порошенко приніс би мир – він був би рятівником нації. Але питання миру залежить не від нього. Хіба що він вирішить пожертвувати частиною української території та української свободи.

В природі нема мотивів, які б зробили це демонстративне, нечуване піратство Росії в Чорному морі «зрозумілим». Такі дії можуть бути зрозумілими лише в парадигмі визнання анексії Криму та права Росії поводитися із своїми сусідями, як із брудом. Росія чекає саме цього.

В Україні на війні не заробиш політичних дивідендів – бо люди хочуть миру. Але не миру в обмін на свободу. І ось ця сама відмова українців проміняти важку свободу на легку несвободу і є ключовим аспектом цієї війни. Україна хоче миру – Росія хоче статусу супердержави. І оскільки йдеться про російське вторгнення на українську землю, а не навпаки – ключі до миру лежать у Москві, а не в Києві. А Москва дає чітко зрозуміти: для неї мир можливий тільки у вигляді обміну: Україна відмовляється від своєї свободи (у вигляді будь-якої перспективи європейського розвитку), а Росія робить можливим мир. А оскільки Україна на це не йде, то війна і тягнеться рок за роком.

Але є і третій шлях: якщо Європа стряхне нарешті своє оціпеніння перед нахабством Росії та згадає просту істину: міжнародне право існує для всіх – або ні для кого.

І ще одне: якщо народ, який обрав свободу, залишають напризволяще, то чи не означає це, що для Європи свобода перестала бути важливою?

Die Presse, Олександр Щерба