По-перше, покладати відповідальність у рівній мірі на жертву і агресора – принаймні несправедливо. Врешті-решт, це не українські громадяни з українською зброєю в руках під українськими стягами знаходяться на російській землі – все як раз із точністю до навпаки. Що це як не агресія та війна? Покладати на Україну провину за напад Росії у 2014 році – це як винуватити Польщу у нападі Німеччини в 1939 році.

Війна розпочалася з висадки путінських «зелених чоловічків» у Криму в лютому 2014 року. За наполяганням Заходу Україна не стала чинити спротив. В результаті, за лічені дні, під дулом російських військ відбувся так званий «референдум». Навіть Гітлеру колись знадобилося більше часу, щоб анексувати Австрію.

Україна благала про мир – безрезультатно. Потім, за аналогічним сценарієм події стали розгортатися в інших регіонах країни. З нізвідки виринали «зелені чоловічки» та скидали законні органи влади, створюючи замість них так звані народні республіки. Засновниками цих республік стали російські громадяни, колишні чи нинішні співробітники російських спецслужб: Бородай, Стрелков (Гіркін), Петровський, Безлер та інші «творці» цієї війни. Ті самі люди, яких нині вшановують у Москві як національних героїв. 
Більше трьох місяців – з лютого до травня – ми благали Росію про мир, споглядаючи, як ллється наша перша кров (Решат Аметов у Криму, Володимир Рибак у Горлівці та багато інших). Лише в червні розпочалася активна фаза так званої АТО. Лише через 3 місяці Україна почала захищатися. 

На сьогодні ситуація відносно стабілізувалася. Завдяки санкціям та завдяки тому, що Путін нарешті зрозумів: Україна не стане легкою здобиччю. Раніше щодня вмирали десятки. Сьогодні – одиниці. І тим не менше, війна триває. Адже російська влада рветься не на Донбас. Вона рветься контролювати всю Україну як зону свого впливу. З цим Україна не мириться – і ніколи не примириться. 
Відтак, на світ з’явився новий план Путіна: реінтеграція зруйнованого Донбасу у склад України – як російського плацдарму та на російських умовах. Тобто, з владою, яка була насаджена з Росії, та із фактично неіснуючим українсько-російським кордоном.
Ми, українці, з цим не погодимося. Нам потрібні чесні вибори за участі українських представників. Нам потрібний контроль над власними кордонами. Нам потрібне повернення 1,5 мільйону біженців, яким довелося залишити рідний Донбас – не в останню чергу через проукраїнську позицію.

Якщо це дійсно відбудеться, то Донбас отримає той особливий статус, про який сьогодні так багато говорять в Росії та який був прийнятий Верховною Радою у першому читанні ще восени 2014 року. Цей статус наділить Донбас широкими повноваженнями в тому що стосується мови, торговельних відносин та розподілу податкових внесків.

Але в жодному разі ми не збираємося піддаватися російському тиску і перетворювати Донбас на утворення, яке є українським де-юре, але де-факто під повним контролем Москви. Цього ніколи не буде. Занадто багато людей віддали своє життя, аби зараз погоджуватися на таку повзучу капітуляцію. 

Тепер щодо санкцій. Після анексії Криму та початку цієї бридкої гібридної війни Росії проти України санкції стали для Заходу тією єдиною рискою, яку він провів між добром та злом, між правом та несправедливістю. І якщо санкції визнати помилкою та скасувати, це означатиме лиш одне: для Заходу немає різниці між добром та злом, правом та несправедливістю.

Санкції виникли не просто так, вони є реакцією на немислимі рішення Росії. Ми всі, вся Європа, сплачуємо ціну за ці рішення. Австрія розплачується втраченими робочими місцями. Україна розплачується втраченими та зруйнованими людськими життями. Ми відчуваємо біль Австрії та цінуємо її підтримку. Але сподіваємося, що і ми можемо розраховувати на співчуття та підтримку з боку Австрії.